Можу впевнено сказати, що я піднялась з колін, працюючи з психологом. Спочатку я ніби піднесла опущену голову, оглянулась потихеньку навколо. А потім встала на ноги. І побачила, що в світі, який мене оточує, не лише темрява. Побачила, що в ньому пробиваються кольорові промені добра і любові. Раніше, до нашої спіпраці, я відчувала себе як живий мрець,- так гнобила мене мене темрява і навколішня, і та, що в мені була. Навколо мене був темний, аж до чорноти темний тягар. Тягар сплетіння страху, туги, смутку, невдоволенності. Сьогодні мені легше. І робота, і відпочинок для мене “смачніші” і світліші. І дерева для мене тепер зеленіють. І навколішній світ (навіть під час дощу) добріший до мене, тепліший. Тепер я бачу не тільки сонечко. Я бачу навіть телевізійну вишку на Високому замку. А ще не так давно я жила в темряві, ходила тільки з кимось під руку (паличку не хотіла брати, вважала її костилем). Правда памятаю, що в погожий день бачила сонечко на небі, - бліде коло на темному фоні.
Погано бачити я почала ще в школі. Потрібно сказати, що народилась я в 1937р. Шостий рік мого життя був насправді жахливий. Батька на той час забрали на фронт. Мама залишилась одна з нами, малими дітьми. Наше село опинилось під німцями. Якось вночі, під час артобстрілу, мій старший братик, злякавшись, вибіг з укриття. Німецький солдат, побачив в темряві лише силует, не розгледів, що це підліток, вистрілив у нього. Це було, можна сказати, на моїх очах. На похороні я виривалась, не хотіла дивитись на братика, втікала, не розуміючи куди біжу і чому. Тепер думаю, що саме так я проявляла спротив, - не хотіла змиритись з жахливою реальністю, не хотіла “бачити”… Ще за деякий час снаряд випадково попав в нашу хату. Вона згоріла дотла. Мама залишила мене на родичів, а сама поїхала шукати, - де нам жити…
Памятаю, як багато днів я, маленька дівчинка, бездумно сиділа на згарищі. Потім і сліз не стало. Так, період був надзвичайно важкий.
Зір почав падати ще в школі, але окуляри одягнула у Львові, коли поступила у технікум. Мені було 16 років. На початку 70-х зауважила, що в очах наче щось є, щось заважає. У 80-х лікарі встановили, що в мене катаракта “цветная, бурая”, що в мене також скловидне тіло забруднене. Окуляри перестала носити, т.я. практично перестала бачити і вони були вже ні до чого. В 2000-му лікарі наполягали на операції, але я відмовлялась. Хоча дійсно було дуже важко: ходила тільки під руку з кимось, людей впізнавала лише по голосу, а сонце, як вже казала, бачила лише в погожі дні у вигляді тьмяного кружечка.
Зворотній процес процес почався 6 чи 7 червня. Ніби відкрилась щілинка, через яку я побачила небо, голубе небо. Я перелякалась, дуже перелякалась. Подумала, що це в мене кришталик випадає. Пройшов деякий час – раптом побачила свою руку. І знову налякалась… Хоча ні, це все - наслідки. Основний перелом відбувся таки тоді, в 2008р. Приблизно рік перед цим почала працювати з психологом. Свій стан на той час я вже описала: пригнічення, туга, страх. Хотілось щось робити, щось змінити, а що – сама не знала. Памятаю, що постійно тиснула своє обличчя кісточками пальців, кулаками. Чому – не розуміла. Відчуття було, що я живу у прозорому металі, т.б. світ навколо мене, простір навколо мене був неначе скляний прозорий метал. А я в ньому. Рухаюсь, ходжу, а він постійно тисне наче невидимий тягар, а від цього внутрішній біль… Згадую зараз, - страшно стає навіть сьогодні. Радо почала розбиратись в собі. Ми працювали тоді з моїм минулим, з моїми дитячими переживаннями, зі стресами... І ось в жовтні мені зявився вибух. Перед цим з”явленням (а день був сонячний) я дивилась в небо, не могла очей відірвати від живої світлини сонця. Але коли ми з чоловіком таки зайшли в приміщення базару, я мусіла опустити очі. Петро залишив мене стояти, а сам пішов за покупками. Я знову згадала чудове небо. І аж раптом не стало ні базару, ні гомону людей! Перед мною вирвався в абсолютній тиші вир. Ні, швидше не вир, швидше таки вибух якогось світло-кремового кольору. І був він несподіваний. Я аж злякалась такої великої маси чогось надзвичайно доброго. В мене потекли сльози.
Що це було – не знаю. Ніби хтось за цю мить хотів показати мені, що в світі є чимало добра. Прозорий метал почав відходити, стало ніби більше світлого, легкого… я вірила, що буду бачити. Роботу психологічну продовжувала, хоча вона дійсно не легка, ще з більшим натхненням.
Сьогодні я ще не бачу так, як хотіла б. Але – я бачу!.. я хожу самостійно!.. – і це найголовніше.
