(інтерв"ю початково розміщене на блозі "ПОГЛЯД". Розмову вела Лілія Демидюк)
Тема любові найпопулярніша у всі часи – і в мистецтві, і в науці. Дуже багато сказано на цю тему, але, здається досі не вичерпано усіх питань. Хоч природа любові й здається незмінною, той чи інший історичний період накладає на неї свій відбиток. Про особливості любові у нашому часі зі мною розмовляв практикуючий психолог, психокоректор, член Української спілки психотерапевтів Олександр Юзвишин.
Розмова вийшла змістовною та довгою, бо питання, що стосуються любові потребують грунтовного аналізу, тож публікуємо її у трьох частинах. Сподіваємось прочитання буде цікавим та корисним.
Пане Олександре, чи можете ви сказати, що в сучасному суспільстві відчути любов і самому її виявляти важче ніж колись?
Відповідь почну з того, що поведінка людей останнім часом просякнута споживацьким «духом». Ми живемо в еру супермаркета, торгівельно-розважального комплексу та рекламного слогана. Ми – суспільство споживачів. Необхідно зауважити, що термін «суспільство споживання» – політична метафора, котра описує суспільні стосунки, які організовані на основі принципу індивідуального споживання. Таке суспільство храктеризується масовим споживанням матеріальних благ і формуваням відповідної системи цінностей. Ця тенденція спричиняє прив'язку самооцінки до кількості спожитого, до обсягу набутого. Окрім цього є ще одна негативна риса споживацької свідомості: філософія маркетингу закликає дати волю своїм бажанням. «Я хочу» витісняє «я повинен». Вікова мудрість, яка закликала до поміркованості, переможена сьогодні концепцією «бажай і отримуй, насолоджуйся». Як було написано в одній статті: «Під впливом філософії маркетингу відбувається трансформація суспільства в певний одновекторний соціальний організм, духовна еволюція якого веде у глухий кут». Дуже точно сказано.
Але до чого тут любов? – запитаєте. Справа в тому, що живучи в такій атмосфері, люди починають сприймати любов, дружбу, сімейне коло, не як можливість, шанс віддати себе іншій людині, а навпаки, як нагоду використати, отримати щось для себе, для свого задоволення. Підсумовуючи, можу сказати так: звичайно, сьогодні важче любити, адже ми є діти, ні, швидше раби нашого світу, нашої епохи, атмосфери новітніх суспільно-економічних відносин. В цій атмосфері установка «отримуй» перемагає налаштування «давай». А любов – це стосунки, в яких беруть участь двоє, і обоє живуть в цій отруйчій атмосфері: «я – перший, спочатку я».
Пригадую, в деяких стародавніх мовах слова любити і давати – однокореневі. А ми?.. Ми турбуємось своїм добробутом, авторитетом та статусом. Нас цікавлять наші претензії. І якщо ми програємо в цьому «бігу наввипередки по вертикалі», то відчуваємо внутрішнє спустошення. А якщо виграємо? То що отримуємо – успіх?! Здається, теж проблеми, тільки іншого роду: «их дети сходят с ума, потому что им нечего больше хотеть»…
Культ споживання, по своїй суті, змінює, перекручує істинний зміст буття. Погляньте, яку ціну ми платимо за престижні речі, насолоди, ілюзорний статус? Ціна висока! Втрачаємо душевну близькість з людьми, тепло, любов, вміння давати, жертвувати, і як наслідок – саме рідні люди стають жертвами споживацького ставлення. Акцент на успіх, канонізація «крутизни», – погляд, сформований масмедіа, – посилює феномен відчуження. Відчуження кидає в полон страхів. Наприклад, з одного боку з'являється страх бути надмірно залежним від іншої людини. Страх душевних стосунків. Адже насправді страшно відкритись і показати. що десь там, у своїх глибинах, ми - одинокі, слабкі, налякані, ображені діти. Тому обираємо іншу стратегію: ми зайняті тим, щоби показати іншим, що усе в порядку, що ми самодостатні, що нікого особливо не потребуємо. Що ми сильні, успішні, "міцні горішки". З іншого боку – боїмось надмірної автономії, ізоляції, самотності.
В той же час десь там, глибоко в собі, інтуїтивно відчуваємо, що живемо тільки тоді, коли любимо. Що тільки любов вириває з монотонного механістичного повтору щоденного побуту. Відчуваємо, що любов – це насправді єдиний вихід з «Дня сурка». З іншого боку боїмось любові – адже стільки розчарувань і страждань вона приносить. Крім того, ми боїмось не тільки проблем сьогодення. Нас лякає завтрашній день. Напружують всілякі політичні, економічні, екологічні загрози. Протиотруту страху знаходимо знову ж таки в масмедіа. З «чорного входу» протягуємо настрій карнавалу, шоу.
А на думку Фрейда, вкрай галасливе свято – це дозволений ексцес, урочисте порушення заборон. Згадайте хоча б бразилійські карнавали. Під час карнавалу страхів ніби немає. Під час карнавалу дозволено йти за своїми потягами. «Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна»… Так любов втрачає попит. Адже достатньо сексу.
Гаразд, зупиняюсь. Ні, ще один момент. Пишучи про споживацький дух нашого часу, Еріх Фромм висловлює таке спостереження. Він пише, що занепад любові до Бога сягнув тієї ж глибини, що і занепад любові до людини. Проте це твердження виглядає ніби в контрасті з релігійним ренесансом. На перший погляд. «Уважніше пригляньтесь,- заохочує Фромм,- ми ж повернулись до ідолопоклонства!»
В боротьбі золотого тельця та любові виграє… Відповідь дайте самі.
Безперечно, любити сьогодні не легко. «Дух часу» оплутує нас десь з часів першої світової війни. Боротись з цим важко.
Є дуже багато визначень любові, та жодне з них не можна вважати вичерпним. Поширена думка – скільки людей – стільки й міркувань про те, що таке любов. Мабуть, Ви як психолог теж маєте своє визначення любові. Чи можете ним поділитись?
Спробуємо спочатку відділити пшеницю від кукілю.
- Ваше серце шалено б'ється, дихання глибоке, нерівномірне?
Це не любов, це закоханість.
- Вам важко фізично відірватись один від одного?
Це не любов, це потяг.
- Ви постійно хочете бути біля партнера?
Це не любов, це втеча від одинокості, самотності.
- Ви з нею/ним тому, що так потрібно?
Це не любов, це відданість.
- Ви з партнером заради хоча б одного поцілунку?
Це не любов, це невпевненість.
- Ви належите партнеру, тому що нічого не можете з цим зробити?
Це не любов. Це залежність.
- Вам дуже приємно з ним/нею і ви пробачаєте всі помилки?
Це не любов, це дружба.
- Кожен день ви повторюєте собі, що він/вона єдиний/єдина, про кого ви думаєте завжди?
Це не любов, це брехня.
(Ненаукова класифікація невідомого автора).
Існує один афоризм: «Любов – єдине почуття, в якому все оманливе і все істинне; скажи про нього будь-яку нісенітницю – і вона буде правдою».
Проте для мене є один авторитетний опис любові – так як її описав апостол Павло у своєму першому листі до Коринтян. Там сказано, що любов не шукає тільки свого, а також, що вона ніколи не перестає. (Якщо хтось захоче прочитати цей уривок то він у 13 розділі послання Павла до Коринтян).
Для себе особисто я зробив такий висновок, підсумувавши те, про що довідався в Біблії, а також те, що прочитав у Фромма та Франкла: «Любов – це коли один образ Бога впізнає, прозріває інший образ Бога». Можна сказати інакше: "Любов - це коли образ Бога в одній людині входить у резонанс з образом Бога в іншій людині".
Більшість людей вважає, що любити це просто і легко, але важко знайти людину, яку можна полюбити. Чи правильні такі міркування?
Є чудова ілюстрація, котра стосується цієї проблеми. Уявіть собі людину, котра відчуває в собі талант, відчуває потребу малювати. В неї росте переконання, що вона може стати художником. Але ця людина не вчиться малювати, не ходить на курси, не розробляє свій хист, а чекає, просто чекає… На що? Чекає, що ось тільки зустріне підхожий об'єкт – і все буде «оk». Цей об'єкт має вразити її так, що вона відразу напише шедевр.
Подібні сподівання переважають стосовно любові. Важливо зустріти саме ту людину, ту єдину… а далі – починається казка … Коли «любовь нечаянно нагрянет» - все відбудеться само по собі. «І я буду щасливий, бо прийшла любов», - так думає більшість. Здається, що немає нічого простішого, ніж любити. Тому на неї очікують з величезною надією, але… Але це чудо, цей подарунок небес переважно закінчується невдачею, а то і трагедією. Чому? Є декілька причин. Одна з них: ми потребуємо любові, ми її спрагнені, але, як я вже звертав увагу, матеріальні здобутки (кар'єра, статус, гроші, освіта) на практиці ставимо на перше місце. Привабливе зовнішнє стає ідолом, в підніжок якому як жертву приносимо душевне і духовне.
Ми здебільшого не вміємо любити, Ні себе, ні інших, хоча прагнемо, дуже прагнемо цього. Безперечно, любов – це дар, але його необхідно розвивати.
Уміння любити природне для людини чи набуте? Якщо природне, то чому у багатьох сім'ях згасає любов?
Відповім так: і природне, і набуте. Природне, бо для немовляти природно любити маму, вірніше, груди, а ще точніше – молоко. Крім того, мама дає відчуття безпеки, стабільності, задовольняє потреби. Як не любити? Але це егоїстична любов. Про це писав зокрема Фромм. Дійсно, дитина рано починає розуміти: мама посміхається, коли я їм, візьме на руки, якщо заплачу, похвалить, коли спрацьовує шлунок… Цей досвід кристалізується як: «мене люблять». Люблять, бо я дитина своєї мами, люблять, бо я безпомічний. Мене потребують. Мене люблять просто так. Люблять просто за те, що я є, тому, що я є. Я повинен просто існувати, а її любов безумовна. Це благо, яке не потрібно завойовувати. Проте існує темна, зворотна сторона медалі – якщо цієї любові немає, то я її ніколи вже не відчую. Щось чудове не відбулось в моєму житті. На щастя, так буває нечасто.
Бажання отримувати цю безумовну батьківську любов існує для дитини декілька років монопольно. А потім починається інший досвід – бажання викликати любов батьків своєю активністю. Це можна назвати власне як набута любов. Спочатку дитина щось своє дає мамі/татові (іграшку, цукерку). Пізніше починає щось творити сама – малюнок, відкритка, віршик… Так в дитини любов трансформується з природної до набутої ( якщо брати слова з Вашого запитання). Відчуття, що я, дитина, любима ні за що поступово перероджується в творчість любові. Власне в цей період частково долається егоїзм – інша людина є вже не тільки і не стільки засобом задоволення потреб. Навпаки, потреби іншої людини ( в нашому випадку тата + мами) стають не менш важливі, ніж свої власні. Іноді навіть більш важливі. Тепер любити стає не менш важливо, ніж отримувати любов. Дитячий егоїстичний принцип «я люблю тому, що люблять мене» перетворюється в зрілий: «мене люблять, бо я люблю».
Треба вчитись любити, працювати над цим вмінням. Я розумію, що це думка дещо незрозуміла для тих, хто шукає власне «материнської любові»: «Як це – вчитись любити? Любов або є, або її немає… Всім відомо, що «любовь нечаянно нагрянет»…- і все, вона є…» Якщо говоримо про любов природну, по своїй суті споживацьку – безперечно, вчитись немає потреби. А от вчитись зрілої любові необхідно. Приклад. Ми називаємо свій рід «гомо сапієнс» - «людина розумна». Але чи відносимось до свого розуму, як до просто природного дару? Типу: «є розум, і достатньо цього, який маю…», «природній дар, то нехай і розвивається спонтанно». Хіба не віддаємо дітей до школи? Хіба не бажаємо навчатись далі?
Уявіть, скільки мостів впало б, кораблів затонуло б, будинків завалилося б, якщо б ми створювали, будували вищеперераховане з тим знанням, з яким намагаємось побудувати міжособистісні стосунки, створити сім'ї… З яким намагаємось любити і бути любимими…
Які наслідки для особистості має відсутність любові з боку близьких людей?
Ви маєте на увазі який період життя: дитинство, чи зрілість? Зрештою, почну я з дитинства. Знаєте чому? Згадайте вислів: «усі ми родом з дитинства». Розумієте? Те як ви, доросла людина, будете реагувати на відсутність любові великою мірою залежить від того, який емоційний досвід ви мали в ранньому дитинстві.
Так ось.
Ще раз нагадаю, що ми гордо називаємо себе «гомо сапієнс». Проте часто-густо ми є істотами, які керовані могутніми емоційними силами, витоки яких для нас незрозумілі. Хіба ми не говоримо собі чи іншим: «я не знаю, що на мне найшло», «це вище моїх сил», «я стільки раз давав собі слово так не діяти», «зроблено знову на автопілоті» і т.д.
Відомо, що сильні емоції дорослої людини можуть ховати за собою дитячу травму. З психологічного погляду не існує випадковостей стосовно наших думок, вчинків, емоційних реакцій. Наш вибір друзів, розваг,їжі, шлюбних стосунків витікає з внутрішнього досвіду. Важливо те, що цей досвід ми не пам'ятаємо, не можемо згадати. В першу чергу це досвід перших років життя. Чому саме вони такі важливі? Та тому, що дитина не може раціонально, логічно осмислити, опрацювати те, що відбувається навколо неї. Адже відсутні як життєвий досвід, так і розуміння причинно-наслідкових зв'язків. Тому дитина реагує, так би мовити, «підкіркою», емоційно. Таким чином власне те, що відбувається навколо немовляти, маленької дитини, і, по-друге, як саме дитина на це реагує (певні схильності передались дитині генетично, це зрозуміло, але зараз про інше) закладає основу характеру. Утворюються базисні нейросистеми. Коротко поясню так: нейрони, збуджені одночасно, з'єднуються через синапси. Спрощено можна сказати, що кожна нейросистема утримує в собі звичку, спогад, блок інформації. Нейросистеми, як правило, з'єднуються поміж собою за тим же принципом збудження. У кожного з нас є своя бібліотека емоційних реакцій, розташована в нейросистемах нашого мозку. Ці спогади формують наше світосприйняття. У відповідь на подразники включаються ті чи інші блоки нейросистем, чим формуються певні хімічні процеси в мозку. А хімія викликає відповідні емоційні реакції, які «зафарбовують» сприйняття подразників, а саме – людей навколо нас, їх вчинків, подій в навколишньому світі. Отже, нейросистеми є ніби своєрідними шаблонами нашої поведінки, а вони стають фундаментальними блоками в нашому характері.
Зрозуміло, що основні моделі взаємин створюються в сім'ї. Моделі «дитина-мама», «дитина-батько», «дитина-брати/сестри» стають прототипами, через які, чи то з допомогою яких, оцінюються всі майбутні зв'язки між людьми. Коротко кажучи, емоційні реакції дорослої людини – це, до певної міри, повтори, ремікси тих емоційних станів задоволення/незадоволення, якими характеризувались стосунки в батьківській сім'ї.
Оскільки дитина потребує не тільки молока мами, але і її турботи, емоційного тепла, то стає зрозумілим, що розвиток «Я» немовляти успішно проходить лише в люблячій, ігровій атмосфері. Окрім того, батьки також мають створити «дзеркальне» середовище. Останнє означає, що в люблячих очах батьків дитина, ніби в дзеркалі, бачить себе і відчуває: «Ти любиш мене, ти бачиш мене чудовим. Отже, я чудова/вий».
Відповідно часткове, неповне задоволення потреб дитини, брак уваги, тепла веде до виникнення тривоги. «Щось не так зі світом, щось не так зі мною»,- інтерналізується дитиною. Замало тепла – і немовля потрапляє в царство Снігової королеви. Скалка льоду в оці викривлює, спотворює переживання себе, інших, світу вже в дорослому віці.
А так як батьки просто не в змозі були дати дитині те, що вона потребувала, в глибинних наших структурах зберігаються негативні емоції щодо них. Часто добре замасковані. В зв'язку з цим процитую слова Мелані Кляйн. Я достатньо часто читаю їх клієнтам, так що знаю практично напам'ять: «Тільки тоді, коли ми зможемо глибоко в несвідомій частині нашої психіки очистити свої почуття до наших батьків від образ і пробачити їм ту фрустрацію, яку нам довелось пізнати в дитинстві, тільки тоді ми зможемо жити в мирі з собою і любити інших в істинному значенні цього слова».
Приблизно так можу відповісти на ваше запитання.
Очевидно, що поняття любові містить більше аспектів духовних та душевних. Цікаво як воно впливає на фізичний аспект людського життя?
Мені легше буде відповісти на запитання: «Як відсутність любові впливає на фізичний аспект життя?»
Десь колись прочитав про експерименти, результати яких мене, на той час вже батька, вразили. Розповідалось про цуценят, які виросли в експериментальних умовах: в одиночних клітках, відокремлені від матері, від інших цуценят, тобто без достатньої уваги (експериментатори тільки декілька разів на день з різних причин контактували з ними), без ласки, любові. З'ясувалось, що такі цуценята мали з часом дещо змінений мозок,- і хімію мозку, і структуру. Зміни були невеликі, але… В деяких з них розвинулась тонша кора головного мозку, слабше кровопостачання, слабша ферментативна активність,менша кількість синаптичних зв'язків на один нейрон. Однозначних взаємозв'язків не виявлено,проте тенденція простежувалась. В зв'язку з цим згадується інтерв'ю професора інституту ім.Бехтєрєва Слезіна. Він розповідав про те, що вівця має 2-3 години вилизувати ягня після народження. Якщо не дати їй цього зробити, то «ягня не буде скакати, весело бігати, а буде, так би мовити, соціопатом»… Слезін провів аналогію – мама повинна «вилизувати» свою дитину, тобто дати необхідну кількість тепла, любові.
Отже, можна стверджувати, що холодність та відчуженість батьків збільшує ймовірність того, що у дитини в майбутньому будуть проблеми з підтримуванням теплих, близьких стосунків, що росте ймовірність подальших емоційних негараздів.
За словами Вінікота, всі травми дитинства можна звести до двох груп: 1) коли з дитиною стається те, що не мало статись; 2) коли дитина не отримує те, що мала б отримати.
Скажіть, а в кого з нас не було чогось подібного? В своїх роботах інший психолог, Боулбі, пише, що перекоси у стосунках дитина-батьки створюють умови для розвитку як мінімум невротичної особистості. Вивчаючи історії рецидивуючих злочинців, Боулбі дійшов висновку, тобто зауважив, що практично всі вони пережили дефіцит емоційної близькості з батьками на ранніх етапах розвитку.
Так, наші «дорослі» емоційні проблеми часто-густо пов'язані з нашим дитинством. Клієнтам я підсумовую вищенаведене наступним чином: «Наше дитинство кидає тіні в наше сьогодення». До такого висновку дійшов не лише на основі теорії, практика говорить про це дуже красномовно.
В зв'язку з цим згадаймо, що травма – це результат дій, від яких я не можу захиститись або з причини надмірної травмуючої обставини, або через власну слабкість на момент події.
А у більшості з нас, практично майже у всіх нас, були принаймні одиночні травматичні переживання. Дитина беззахисна, безсила, реагує на все емоційно. Травми могли похитнути довіру в стабільність світу, могли похитнути самооцінку, сприйняття себе. В декого такі події залишили лише синці, в декого рубці, в декого рани відкриті досі.
Ще раз наголошу – дитина найбільш беззахисна істота. В стані дистресу вона не може, на відміну від дорослого, не в стані самостійно підтримувати себе, заспокоювати себе. Як правило, дитина в такому стані просто відключається, засинає. Далі сюжет може розвиватись різними шляхами. Може бути вимогливість, капризність, гіперактивність, а може – апатія, пасивність і т.д.
Для маленької дитини батьки – це весь світ. Загроза позбутись батьківської любові – для неї щось небезпечне буквально для її життя. Хайнц Кохут пояснює, що кожна маленька дитина повинна почувати себе центром всесвіту, принаймні деякий період часу. Кохут показав, що нормальний нарцисизм створює ядро «Я». Справа в тому, що тільки в об'єктивних стосунках (тобто в стосунках з іншими), через відображення та ідеалізацію немовля впізнає своє «Я» з допомогою іншої людини, з допомогою її любові. А якщо цього не буде, то виникне відчуття спустошення, нереальності, беззмістовності. Чому? Внутрішньої структури «Я» маленької дитини недостатньо для забезпечення почуття своєї цінності. Розумієте? А спробуйте уявити собі стан одинокості в холодному байдужому Всесвіті!... Ні, краще навіть не уявляйте.
Дитина, яка живе навіть в «напівхолодному», напівбайдужому оточенні, буде тривожною, напруженою. Таке відчуття є болісним, тому дитина намагається стати нечутливою. «Омертвіння» тіла за допомогою напруження м'язів (хронічного) ховає біль і страх у «в'язницю». Затиснені почуття стають нормою життя. Зони перманентно напружених м'язів тіла в першу чергу розривають енергетичний зв'язок між головою і тілом (часто біля основи черепа). Крім того, в тілі блокуються ті частини організму, котрі пов'язані з негативними імпульсами. Зони таких напружень існують як залишкові явища невідреагованих емоцій, в першу чергу негативних емоцій. Ось так формується фундамент психосоматичних проблем. Отож, корені наших емоційних розладів очевидні. Це негаразди в наших батьківських сім'ях. А вони були. Адже сім'я для дитини є сценою психодрами. На ній, на цій сцені переплелись любов і ненависть, страх, образа, гіперопіка і байдужість. Не випадково сімейні психологи стверджують: «ми – жертви батьків». Ставлять кому і продовжують: «та, якщо розібратись, ми жертви жертв». Очевидно, наші батьки були маленькими, пройшли теж «вогонь, воду, мідні труби». Якщо вже згадав сімейну психотерапію, то коротко скажу наступне. Причина «сімейних проклять захована в наступному. Батьки несвідомо відтворюють стосовно дитини (і один до одного) ті нездорові стосунки, сценарії, котрі засвоїли дітьми в сім'ях своїх батьків. Отака справа. Жоден з нас, дорослих, не може виявити, а отже і вплинути на те, що заховане в темряві нашої пам'яті, на самому дні спогадів. В певному сенсі, виходить, ми «запрограмовані» на поведінку, що робить нас нещасними. В кожного, напевне, в кожного, є свої «граблі», є свої «скелети в шафі». «Про драконів ні слова» - жартують не випадково. В фундаменті самовідчуття, самосприйняття дитини мали б лежати базисні переконання: «мене люблять», «я люблю», «я можу», «я хороша/ий»… Якщо базис інший, то існує велика ймовірність того, що ми не стільки будемо прогресувати, скільки будемо в лабіринті минулого, приречені на Сізіфів сценарій, носячи з собою тягар незавершених справ минулого…
Ви згадали про психосоматику. То чи комплекси, страхи, депресії можуть бути наслідком дефіциту любові до себе?
Спробую відповісти наступним чином. Щодо комплексу меншовартості скажу так. Як було зауважено, для розвитку дитини велике значення має те, якими були для неї постаті батьків, як вона їх сприймала, які спогади пережила. Важливо це, бо в певному періоді у внутрішньому світі дитини з'являються психологічні дублікати реально існуючих людей і стосунків з ними. Це і образ себе (Я-репрезентація) і образ значимого іншого (Об'єкт-репрезентація). Так от, народившись, дитина нічого про себе не знає: гарна вона, чи ні, розумна, чи ні і т.п. Інформацію про себе дитина отримує з оцінок дорослихякі її оточують. І які оцінки дитина зазвичай чує? В багатьох сім'ях рахують, що похвалити дитину, підтримати – це псувати, розбещувати її. Що виховання – це критика, заборони… Орієнтуючись на думку оточуючих про себе, дитина складає мозаїку – ставлення себе до себе самої. Дитина починає розвивати саме цей образ. Оскільки дитина у всьому і повністю залежить від дорослих, то йде на компроміс з собою,- щоб відповідати уявленню батьків, щоб відповідати їх баченню.
І якщо батьки не знають дитину (я маю на увазі: не пізнали її сутність за допомогою любові до неї), то намагаються дитину заштовхнути в свої стандарти. Іншими словами, якщо батьки не вміють любити по-справжньому, діти втрачають себе. Первинним стає «відображення», а не оригінал. Оцінка дитини себе самої, ставлення до себе стає неточним, викривленим. Виникає парадокс. Ні, швидше, «замкнене коло». Спочатку самооцінка формується із оцінок інших, тому що немає можливості оцінити себе. Пізніше, коли самооцінка сформувалась, власне вона, самооцінка, впливає на те, як інші будуть ставитись до нас. Ми ніби змушуємо інших бачити нас такими, якими ми відчуваємо себе. Ви змушуєте інших бачити те, що «болить» у вас. Таким чином вони, оточуючі, показують вам, дорослій людині, немовби у дзеркалі, вашу дитячу самооцінку. Так формується «пророцтво, що-збувається-само-по-собі». Якщо ми,- як немовлята, як діти,- багато отримали, то в дорослому віці нам є що дати. Але якщо дитинство було просякнуте фрустрацією, то така людина буде фруструвати свого партнера. Вона або не буде навіть зауважувати цього,або, зауважуючи, безсила буде щось змінити. Хочемо ми цього чи ні, але елементи своїх емоційних травм ми приносимо в існуючі любовні стосунки. Важливо це пам'ятати!
Я не бажав би, щоб склалось враження,що у всіх наших негараздах винні батьки, зокрема матері. Ні, ні і ще раз ні.
В сучасній психології розрізняють налаштовуючі, сприяючі та стримуючі фактори. Про сприяючі ми вже говорили. Налаштованість – це або вроджена (генетично передана, наприклад), або отримана схильність до органічних чи невротичних захворювань. Сьогодні говорять про і психосоматичне, і про біопсихосоціальне захворювання. Це вказує на зв'язок налаштованість – особистість – ситуація. В сучасному розумінні патогенезу психосоматичних, невротичних захворювань лежить багатовекторність, яка формує фактичний стан середовища людини, суб'єктивне опрацювання, фізіологічні, психічні та соціальні чинники в їх сукупності і взаємовпливі. Це все має значення. Я багато говорив про дитинство, бо власне тоді закладався фундамент нашої структури. Власне тоді ми реагували в основному емоційно, адже до логічного опрацювання травми ми просто тоді ще не доросли.
Дійсно, втрата батьківської любові в ранньому дитинстві має негативні наслідки. Часто вона є причиною депресії в дорослому житті. А в самому дитинстві така втрата може проявитись як у синдромі гіперактивності, дефіциту уваги, так і в апатії, в різних формах «втечі в самого себе». Джерело наших проблем – «невиплакані сльози дитинства», і проявляються ці сльози часто в символічній формі. Напади бронхіальної астми деколи пов'язують з затамованим плачем. Вазомоторний риніт (риносинусит) – буквально невиплакані сльози. Хвороби кишківника можуть бути пов'язані з «затриманим плачем». Головні болі – відображення болей душевних. Або як картання себе – реакція на жорстке вихованя. Перфекціонізм – ехо інфантильного бажання і почути похвалу батьків, і бажання уникнути одночасно їх критики. Роботоголізм – бажання заслужити увагу батьків, їх любов.
До речі, згадав, що Кутер розглядає психосоматичні хвороби, як нелюбов до власного тіла, як відгомін «недолюбленості в дитинстві». Ще раз наголошу. Не потрібно сприймати своїх батьків, як ворогів, як винуватців всіх своїх проблем. В зв'язку з цим наведу слова з приватної розмови: «Мало того, что мы хотим, чтобы нас любили. Мы хотим, чтобы нас любили так, как мы этого хотим». А яка мама, навіть найкраща мама, може задовольнити всі потреби своєї дитини?! Ці потреби іноді взагалі взаємовиключні…
І не забувайте: «ми жертви своїх батьків. Але, якщо розібратись, ми жертви жертв»… У наших батьків теж було далеко не безхмарне дитинство. Ось такі справи.
Звучить достатньо песимістично. То що робити в такому випадку?
Запитання «Хто винен?» і «Що робити?» турбують багатьох давно. Відповідь на перше вже прозвучала, принаймні частково: «ми – жертви жертв». Плюс те, що я вже говорив про біопсихосоціальні причини.
На друге запитання відповім приблизно так: мета психотерапевта полягає якраз в тому, щоб допомогти клієнту згадати, виокремити, опрацювати неусвідомлені конфлікти, травми, емоційні рани та реінтегрувати таким чином, щоб укріпити «Я» людини. Тоді життя буде приносити більше задоволення, допоможе встановити клієнту найкращий із можливих рівень функціонування Его. А це означає, що необхідно перебудувати ті нейросистеми (пам'ятаєте, я вже про них згадував?), ті структури з'єднань нейронів у нашому мозку, які не зовсім адекватно функціонують, дають реакції згідно з шаблонами, закладеними в нас в ранньому дитинстві. А оскільки ми сприймаємо реальність через призму нейронної бази даних, сформованої тоді, коли ми на все реагували емоційно, то нам складно побачити, що ж насправді відбувається тут-і-тепер. У нас на очах ніби окуляри, лінзи, вірніше – фільтри, які емоційно викривлюють сприйняття навколишнього.
Тому треба знайти і розтопити ті крижинки, які тримають нас в рабстві Снігової королеви. Ми схильні переживати постійно лише минулий негативний емоційний досвід, ми ніби у вічному «Дні сурка» (пам'ятаєте такий фільм?), в якому повторюється одне і те ж, одне і те ж…
Механізм формування психологічних проблем є наступним. В ситуації стресу (зараз я говорю про дорослу людину) спонтанно формується змінений стан свідомості. Адже треба шукати вихід. У нас в голові швидко перебирається база спогадів попередніх подібних ситуацій. Відбувається регресія, перехід до первинного процесу (за Фрейдом), або (в термінології Бека)когнітивний зсув. Іншими словами, емоційний стрес, невизначеність та замішання «кидають» нас в дитячі реакції, в намаганні вирішити проблему за схемою правої півкулі (умовно кажучи), по несвідомому, дологічному шляху. Ми починаємо вести себе приблизно як тоді, в дитинстві, втрачаємо здатність мислити логічно, «по-дорослому». З точки зору юнгівської типології відбувається тимчасовий перехід від провідної (свідомої) функції до підлеглої (підсвідомої, витісненої).
Тому в процесі глибинної корекції, терапії нам ніби треба перевиховати нашу «внутрішню дитину». «Внутрішня дитина» - це сукупний досвід, в першу чергу емоційний, того періоду, коли закладались прототипи рис нашого характеру. Ціль – знайти її, полюбити, дати те, чого вона недоотримала, вирішити її проблеми. Таким чином зменшиться внутрішній конфлікт, загоїться емоційна рана. Так перебудуються певним чином наші нейросистеми. Ми станемо більш гармонійними, бо нарешті отримаємо звідти, «знизу», з основ нашої психічної структури дитячу посмішку, дитячий сміх… (Про сміх та посмішку сказано образно).
Любов до себе – синонім до егоїзму? На Вашу думку, чи уміють зараз люди любити самих себе?
Чи любов до себе – це егоїзм? Цікаве запитання. Складно дати не те що однозначну відповідь, а навіть коротку відповідь.
Почну з того, що егоїзм, здається, не є конкретною рисою характеру людини. Швидше, це своєрідний синтез позитивних та негативних моментів, що інтегруються в різноманітних формах і пропорціях (так, так, і позитивних теж!).
Можливо, спочатку необхідно з'ясувати, що то таке «Я» любов до якого названо егоїзмом. Справа в тому, що наш внутрішні світ не є однорідним. Структура моєї, вашої особистості, як і будь-якої людини складається з різних за природою частин психіки. Зазвичай сьогодні психологи вживають терміни «Воно», «Его», «Суперего». Розповсюджений міф – що Фрейд відкрив несвідому частину психіки людини. Насправді він перший досліджував цю частину психіки методом наукового аналізу. Недостатньо уваги зверталось на релігійні витоки фрейдівської теорії несвідомого, хоча всі біографи Фрейда підкреслюють, що він виховувався в релігійній сім'ї. Так от, в іудаїзмі десь в ХVI столітті богослов Лурія писав про існування в людині двох душ – «святої» і «тваринної», аналогом яких по суті і є «Суперего» та «Воно»(Ід). Філософсько-духовні школи стверджують, що Фрейд просто описав науковою мовою для європейської культури прояви «нижчої» тваринно-інстинктивної природи людини. Ця частина вміщує в собі джерело енергії для всіх структур особистості. Її метою є послаблення напруги фізіологічної, підсилення задоволення і зменшення внутрішнього дискомфорту через задоволення бажань, прагнень. Повторююсь, це те, що в нас там, умовно «внизу», де наша біологія і анатомія. А от Суперего існує в якості контейнера моральних норм, правил поведінки в соціумі, заборон. Воно несе в собі функції сумління, самоконтролю, формування «Я-ідеалу». Містить вимоги до себе, утверджує моральні норми. Воно «зверху». Ця частина допомагає нам не тільки бути людьми, але і «підтягує» до чогось вищого, кращого. Подібне, я сказав би аналогічне розділення знаходимо в Святому Письмі, в посланні до Галат у розділі 5, як протиставлення «вчинків тіла» і «плоду духу».
А тепер поговоримо про егоїзм. Є два його прояви. Серед захисників егоїзму «нижчої сфери» (назву так власне цей прояв себелюбства) популярністю користуються Ніцше та його попередник Штірнер. «Для мене нічого не має вищого за Мене»,- пише осСкажіть, а в кого з нас не було чогось подібного? В своїх роботах інший психолог, Боулбі, пише, що перекоси у стосунках дитина-батьки створюють умови для розвитку як мінімум невротичної особистості. Вивчаючи історії рецидивуючих злочинців, Боулбі дійшов висновку, тобто зауважив, що практично всі вони пережили дефіцит емоційної близькості з батьками на ранніх етапах розвитку.танній. Він визнає тільки одне божество, вклоняється тільки йому одному, і цей бог – його Я. Ніцше, подібно до Штірнера, заперечує всілякі обов'язки. Він впевнений, що любов, повага – це не що інше, як слабкість. Тільки ті, хто керується своїм свавіллям – надлюди. Цьому егоїстичному свавіллю дає назву «інстинкт свободи» та «воля до влади». Свобода полягає в тому, щоб робити все, що подобається, не зважаючи на інших.
Я б назвав такий підхід «егоїзмом чорної діри» Ви, мабуть, знаєте, що чорна діра – це зірка, котра сколапсувала. Чорні діри – це астрофізичні об'єкти, які створюють настільки велику силу тяжіння, гравітацію, що жодні частинки не можуть вирватись. Вони (так і хочеться сказати – «споживачі») поглинають все, навіть фотони світла. Таке тіло для зовнішнього спостерігача є чорним. Воно не збільшується, хоча поглинає все що трапляється. Воно не світиться, хоча поглинає навіть фотони світла… Паралель зрозуміла? Якщо любов до себе є ненавченою, стихійно-природно-інстинктивною, тваринно-немовлячо-потребуючою, то ми теж стаємо чорними дірами. Ми грузнемо в собі, в своїх бажаннях, як в болоті. Потреби обертаються навколо одного – насолоди. Така людина контактує з «речами» (люди для неї теж перетворюються на речі), котрі мають задовольняти потреби. (Показовими для мене є слова пісні «ах, какая женщина, мне б такую…») Але, як показав Мартін Бубер, стосунки мають бути «особистість-особистість», коли вживаємось в стихію «Ти». Інакше – розгубленість дитини в супермаркеті іграшок: кожна річ нашіптує, що існують інші, ще більш бажані речі. Якість стосунків перетворюється в кількість, в «дурную бесконечность» - так писав, здається, Гегель.
А тепер про інший егоїзм, про іншу природу любові до себе. Про ту любов, джерело якої трансцендентне, але прояви мають бути іманентними. Згадаю знову, що в людині закладено дві програми – інстинктивна та соціальна (культурна). За своєю тілесною організацією і фізіологічними функціями людина належить до світу тварин. З погляду прибульця – ми ті ж самі тварини, тільки внутрішня програма більш складна, більш заплутана. Чому ми називаємо себе людьми, якщо ми поглинуті інтересами тіла – це ще питання. Але… але в певний момент відчуваємо, розуміємо, що таке життя – беззмістовне та пусте, відчуваємо бажання піднятись з цього рівня. Екзистенція змушує шукати таємницю буття. Екзистенція нагадує мені, що тільки любов наповнює змістом. Екзистенція змушує шукати нову природу любові. І… відбувається прорив крізь обмеженість панівної моральної свідомості до загальнолюдських ідеалів.
Згадаймо ще раз, що в людині, там, у внутрішньому світі, потребам Ід (Воно) протистоїть Суперего. Навчене Cуперего (при умові що правильно навчене) теж слідкує за тим, щоб я любив, проте підхід інший. «Люби свого ближнього як самого себе» - знайомі слова, правда? Проаналізуймо їх. Щоб любити ближнього я спочатку повинен полюбити себе. Безперечно, це, по суті, егоїзм, себелюбство. Парадокс? Парадокс, протиріччя – на перший погляд. Ви знаєте, в області любові достатньо парадоксів. Ось один з них. Егоїзм «чорної дірки» захований в недостачі любові до себе. Хоча, на перший погляд, любові до себе аж надмір. Справа в тім, що людина, яка себе не любить, невпевнена в собі, повинна весь час займатись собою, жадібно добувати те, що мають інші – адже необхідно підняти самооцінку. Вона повинна доводити собі, що не гірша за інших.
Повернімось до закону: «любити ближнього як самого себе». Чи не зірвусь в егоїзм «чорної дірки», люблячи себе (а потім вже ближнього)? Ні, якщо я буду виконувати перший закон, попередню заповідь. А вона говорить, що необхідно любити Бога всім своїм єством, а потім вже(наступний крок) – любити ближнього як самого себе. А як полюбити Творця, Абсолюта? Мабуть, вивчаючи світ, створений ним та Священні писання, Й ого слово. Краса світу, – відблиск якоїсь вищої, неземної краси, - народжує спогад і сум. Спогад і сум щодо чогось втраченого, загубленого. А «краса» змісту і суті Писань віддзеркалює щось ідеальне, бажане, божественне. Глибинне впізнання цієї краси, туманне відчуття чогось знайомого, свого викликає необхідність повернутись обличчям, знайти і наблизитись до цього «чогось вищого».
І коли я проникаю принаймні в щось з того, що Його представляє, Його пояснює, - виникає резонанс. Знайшовши Його (трансцендентне), я знаходжу Його риси в собі (іманентне). Наскільки б вони не були перекриті «вчинками тіла», моєю тваринно-немовлячою потребуючою частиною Ід, ці риси таки почнуть проявлятись. Я починаю поважати себе за те, що вони в мене є, починаю цінувати себе за те, що шукаю їх, розвиваю. Думаю, що цей етап можна назвати любов'ю до себе. А далі… момент істини. Новий рівень, новий резонанс. Мій «образ Бога», принаймні частково проявлений, буде в резонансі з «образом Бога»(чи то концепцією Я-ідеалу, називайте, як бажаєте) в інших. Тепер я не зосереджуюсь на людині-як-речі-для-задоволення, не зупиняюсь на її «обличчі». Про це писав в свій час Бердяєв. А саме, що в творчому акті любові розкривається таємниця обличчя. Люблячий бачить любимого крізь зовнішню оболонку. Любов є шлях до розкриття іншого, до сприйняття глибини його буття. Люблячий, і тільки він один, істинно бачить особистість, «розшифровує» її код. А всі інші – нелюблячі – знають лише поверхню людини, на якій зосереджується статевий потяг.
Існує прірва між любов'ю до задоволення-від-людини та любов'ю до глибинної таємниці людини, між «любов'ю» до сексуального акту і злиттям в «одне» через «прозріння» людини в любові.
Зосередженість на зовнішньому відокремлювала нас, а проникнення в духовну сутність іншої людини з'єднує нас в «одне». В одне символічне тіло (можна і таку метафору використати), в якому всі різні (подібно як різняться органи тіла), але всі злагоджено співпрацюють на спільний добробут. Так я опиняюсь в світі, в якому немає ні юдея, ні грека, ні чоловічої, ні жіночої статі, ні бідного, ні багатого (це я переказую слова апостола Павла і Якова). Власне тому, що така любов виключає свавілля, то вона стає вищою за Закон.
Відбувається своєрідний квантовий стрибок. Любов до Бога, до себе, до ближнього розкриває двері до вічності, адже джерело її безсмертне. (тепер стає зрозуміло, чому закоханість існує в часі, подібно як і віра, і надія, а любов понад часом). Через таку любов-творчість я стаю «одним» зі всім та всіма. Тобто і по вертикалі, і по горизонталі. З'являється бажання зосереджуватись на подібності, а не на розбіжностях. Критика чужих ідей замінюється їх розвитком. Відокремлення, витіснення, відчуження підіймається до інтеграції. (Можливо, десь про це писав Фрейд, коли передбачав, що на місці Ід (Воно) має стати Его (Я). Напруга проблемих імпульсів та внутрішніх конфліктів за допомогою сублімації проявиться як творчість, креативність. Любов і творчість трансформує світи – і внутрішній, і зовнішній. Оплакування своєї природи та недосконалості світу перетікає в радість перетворення буття в Рай – віковічну мрію-спогад. Потребуюча любов-поклоніння перед Творцем підіймається до навчання любові-співтворчості, до «слави свободи дітей Божих». До світу, в якому править Любов.
Ваш погляд цікавий та оригінальний. А як він поєднується з думками класиків психологічної науки?
Я вважаю, що теорії самодетермінації особистісного розвитку гуманістично зорієнтованих концепцій (це Маслоу, Роджерс, Мей, Роше та ін.) описували під різними кутами образ Бога в нас. І цей потенціал розкриється. Має розкритись. Це не просто бажання чи фантазія. Психологи зауважили, що глибинні потреби в істині, добрі, красі, любові створюють глибинне сутнісне ядро людини. Для чогось воно таки існує! Власне це ядро здатне підняти нас, відірвати від буденності, привести до любові-творчості, дати змогу доторкнутись Божественного. Так відбудеться «квантовий перехід» - перехід людини з часу у вічність, від закоханості до любові, від насолоди-задоволення до щастя (счастья), тобто щастя як со-участія, як резонансу з трансцендентним. Через очищення природи чоловічого і природи жіночого, через опрацювання природи людини, через інтеграцію енергій Ід та моральних концепцій Суперего, напевно, саме так відбудеться прорив в нову якість. Вийшовши за межі очевидного, ми зможемо внести у вічність частинку свого змісту. Людина не є деревом, ріст якого йде без усвідомлення і без зусиль. Протиріччя природи сьогоднішньої людини стануть вирішенням призначення людини, змісту її буття.
Якщо люди навчаться любити себе і один одного – чи вирішаться проблеми людства?
Якщо не навчимось, то будемо, в кращому випадку, як Дон-Кіхот Ламанчський, котрий перебив багато баранів і поламав багато вітряків, але не наблизився до свого ідеалу, не наблизив доярку до ідеалу Дульцинеї. Світло любові не освітлює сьогодні шлях до раю (можливо, тому, що вимагає жертовності і праці духу, ми ж задовольняємось закоханістю), а освітлює короткий роман з сумним закінченням. Роман під назвою «а любовь, как сон прошла» - не вимагає зусиль, бо уві сні все поза нашою волею.
Стосовно любові один до одного скажу наступне. Існують поверхневі істини, існують більш глибокі, існують різні погляди на проблему і, відповідно, на її вирішення.
Приведу аналогію. Існує макроскопічний світ, котрий ми бачимо, існує також внутрішній світ нашого тіла, організму. Існує світ наших молекул і атомів, світ ядер наших атомів, і всі вони – різні пласти реальності. Вони різні, абсолютно різні, і не тільки за розмірами. Проте вони один одного доповнюють. Адже я – це і мої атоми, я – це і мої клітини, я – це і мої органи. Уявіть собі, що буде з вами, якщо, наприклад, якась клітина (чи клітини), не зважаючи на інші клітини, будуть шукати тільки свого, не будуть зважати на універсальні «вищі» закони, які регулюють потреби всього організму. Так, кожна клітина повинна бути егоїстична, направлена на себе, на свої потреби. З іншого боку, їй необхідно враховувати потреби сусідів, потреби органу, потреби всього організму. Відповідно кожен орган повинен служити і своєму процвітанню, паралельно – процвітанню всього організму. Принцип життя організму – автономія при соборності. «Любити ближнього, як себе» – царське правило. А хіба ми не клітини семимільярдного організму за назвою «людство»? На квантовому рівні ми всі поєднані – стверджують фізики. Цікаво, що вивчаючи так звані дзеркальні нейрони деякі психологи прийшли до цього ж висновку. Збільшення моєї, вашої повноти життя, котра не тільки не утискає інших, а, резонуючи, збільшує повноту життя інших навколо себе – це збільшує загальний резонанс. Резонанс, який дасть квантовий перехід. Перехід в позаочевидне. Вирішення проблем людства – це кінцева ціль. Математика теж наче показує свій шлях до неї: два нулі, які стоять поруч, залишаються нулями і в сумі дають нуль. З'єднані два нулі, написані одним рухом руки, дають прорив (згадайте знак «нескінченність» – горизонтальна вісімка). Це моя здогадка стосовно знаку нескінченності. (Бо не знаю, про яку саме розгадку цього знаку співала Земфіра).
Любов дійсно дасть можливість зробити перехід з буденності у вічність. Перехід з «приземленого» плаского силуету людини в «багатовимірний» світ позаочевидного. Воістину, «око не бачило, вухо не чуло, на серце не приходило» те, що приготовлено для людини!.. Для того, хто любить глибинно, «ворота у світ надцінностей немовби розчиняються, чари цих цінностей накладаються на весь світ» - приблизно так писав Віктор Франкл.
«Той, хто любив по-справжньому, любив і певну конкретну людину, одночасно любив всіх людей, любив весь світ» - суть слів Еріха Фромма.
Їх спостереження є доказами трансформуючої сили любові.
Справді, людині потрібна правда для того, щоби духовно прокинутись, а любов потрібна для того, щоби жити. Пане Олександре, розмова з Вами вийшла цікава і змістовна, впевнена, що вона зацікавить багатьох читачів. Якщо у когось виникне бажання поспілкуватись з Вами, то чи є така можливість зворотнього зв'язку?
Я відкритий до спілкування. Тому якщо у когось виникнуть питання чи бажання подискутувати, або ж прагнення глибше зануритись у проблему любові до себе та інших - мені можна писати на електронну пошту 1olex@ukr.net.